Ближайшие мероприятия
Экскурсии по Киеву
Для детей
Тренинги и мастер-классы
Поездки
Сертификаты
Квесты
Бесплатные мероприятия
Реклама
Мы в социальных сетях
Статьи
Архитектура Киева
Дома и сооружения Киева
Дома с именами
Доходные дома
Исчезнувшая архитектура
Улицы и площади
Достопримечательности Киева
Киевские горы и овраги
Жизнь в Киеве
Забавные рассказы
Знаменитые киевляне
История Киева
Последние статьи
История Крестовоздвиженской церкви на Подоле
Київ сакральний: не тільки хіти
Путеводитель по чудотворным местам Киева
Главная страница > Храм на літописному пагорбі
Храм на літописному пагорбі

Храм на літописному пагорбі

Автор Михайло Кальницький
Источник Вечірній Київ

Понад Подолом, за вулицею Нижній Вал, здіймається пагорб, увінчаний ажурною металевою вежею. Це Щекавиця – одна з місцевостей, що згадуються у найперших літописних споминах про Київ. Вона являє собою виступаючу частину плато північної нагірної місцевості Києва, обмежену долинами історичних малих річок Глибочиці та Юрковиці.

Назву «Щекавиця» традиційно пов’язують з тим, що на ній «сидів» (тобто оселився) Щек – за літописом, один із засновників нашого міста, брат Кия. Археологічні дослідження підтвердили, що в давні часи на пагорбі існувало поселення, що виникло не пізніше IX століття. Згодом воно перетворилося на густонаселений міський район – про це свідчить будівництво тут у XII сторіччі мурованого храму, рештки якого були розкопані на вулиці Олегівській. На узвишші приблизно тисячу років тому сформувалося кладовище. Чи не найвідомішим стародавнім похованням, пов’язаним зі Щекавицею, стала могила князя Олега – саме того, який, за популярним переказом, помер від укусу отруйної змії, що виповзла з черепа княжого коня. 

Щоправда, деякі дослідники розуміють під Щекавицею (вживалася також назва Скавика) не тільки пагорб над Подолом, але й значно просторішу нагірну місцевість – аж до Кудрявця та астрономічної обсерваторії Київського університету. Тож, згідно з цією думкою, саме на терені обсерваторії слід шукати поховання Олега. Проте серед широкого загалу більш поширено традиційний варіант. Недарма у 1869 році колишня Погребальна вулиця, що веде з Подолу на Щекавицю, отримала назву Олегівської. Це найменування збереглося досі. 

Попередня назва Погребальна пов’язана з тим, що з 1772 року на вершині пагорба діяло міське кладовище. До того часу Щекавиця, яка занепала та спорожніла після монголо-татарської навали, використовувалася як орна нива, на її схилах пробували насадити виноградник. Власником пагорба був магістрат. 

Після того як у 1770–1771 роках кияни постраждали від морової пошесті, міська влада зрозуміла необхідність створення впорядкованого муніципального некрополя, який і було розміщено на Щекавиці. А у 1782 році на новому кладовищі відбулася закладка мурованої церкви на честь Всіх Святих. Будівництво храму велося на пожертви городян; його завершили 1786-го. 

Тридільну однобанну споруду було витримано у барокових формах. Можна сказати, що автор її проекту (його ім’я не зберегли документи) перебував під впливом знаменитого Бартоломео Растреллі: адже баня Всіхсвятського храму своєю виразною формою дещо нагадує центральну баню Андріївської церкви. 1809 року, після удару блискавки, було здійснено ремонт храму. Тоді ж над притвором надбудували псевдоготичну дзвіницю. Пізніше, 1857-го, на кошти, зібрані за підпискою (власної парафії Всіхсвятська церква тоді не мала), було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я Св. Марії Магдалини. 

Загальна площа церковної ділянки з кладовищем становила 4 десятини 2257 квадратних сажнів (близько 5,4 га). Упродовж багатьох років, покоління за поколінням, тут ховали мешканців Києва – переважно купців, міщан, священнослужителів. Могили найбагатших та найвпливовіших (декого з війтів, бурмистрів, міських голів) були розташовані попід стінами храму й навіть усередині. На Щекавиці спочили представники відомих київських родин – Балабухи, Барські, Войтенки, Гудим-Левковичі, Лакерди, Стрільбицькі тощо. Тут було поховано вельми відомих осіб – зокрема, композитора Артемія Веделя, першого міського архітектора Андрія Меленського, релігійного та громадського діяча Феофіла Лебединцева, професора історії Володимира Іконникова та його брата, губернського архітектора Михайла Іконникова. Під час повернення праху Тараса Шевченка на Україну розглядали варіант його поховання саме на Щекавиці. Були на цьому кладовищі й могили зі своєрідною історією. Так 1840 року тут упокоївся якийсь Бабаєв, щодо якого стверджували, нібито він прожив 169 років та 9 місяців(!). Одне з поховань прикрашало зображення якоїсь посудини – переказували, буцімто тут покоїться кріпосна, яку вбив її власник, поміщик, за розбиту супову миску. 

Церква на кладовищі своїм характерним силуетом домінувала над Щекавицею; її підвищене розташування та малоповерхове оточення робило Всіхсвятський храм одним із найбільш помітних орієнтирів у міських панорамах. Поблизу, крім Олегівської вулиці, по схилах Щекавиці пролягли також вулиці Лук’янівська та Чорний Яр. Назва останньої не подобалася мешканцям, тож на їхнє прохання на початку ХХ століття її перейменували на Мирну. Населення цих вулиць, яке відвідувало церкву, переважно володіло скромними статками. Певний час утримання храму було забезпечено грішми за могильні ділянки. Але наприкінці позаминулого століття у межах Щекавицького некрополя практично не залишилося вільних місць для поховань; до того ж з’явилося нове муніципальне кладовище на Лук’янівці. Тож у 1900 році міська влада ухвалила закрити Щекавицьке кладовище. Ще раніше, 1890-го, при храмі було нарешті утворено парафію. 

Упродовж травня – червня 1903 року в церкві на Щекавиці розпочинав свою священицьку діяльність о. Олександр Глаголєв – згодом відомий учений-богослов і церковний подвижник, професор Київської духовної академії. Потім його перевели настоятелем до церкви Миколи Доброго на Подолі (де він, як відомо, обвінчав студента-медика, майбутнього письменника Михайла Булгакова з його першою дружиною Тетяною Лаппа). 

У трагічному 1937 році о. Олександр став жертвою репресій сталінського режиму.Цікаво відзначити, що у Всіхсвятській церкві тривалий час (з 1870-х років) містився переданий їй на зберігання мідний рельєф архангела Михаїла, що колись прикрашав ратушу на Подолі. Ми вже нагадували про цю реліквію у статті, присвяченій Київському магістрату; нині старовинне зображення архістратига експонується в Музеї історії Києва. 

Остання значна реконструкція храму Всіх Святих відбулася на початку минулого сторіччя. У 1904–1905 роках за проектом київського архітектора Миколи Гарденіна було прибудовано тамбур перед притвором, влаштовано нові хори, у північній стіні первісного об’єму влаштовано арку для сполучення з приділом. Після цього церкву наново освятили у жовтні 1905-го. Згодом, у 1914 році, коштом титаря – домовласника Лук’янівської вулиці Григорія Булави було оновлено церковний іконостас. Старий, дерев’яний,був пошкоджений грибком,тож улаштували новий, цегляний, пофарбований під мармур. Стіни храму були розписані місцевими живописцями. Серед ікон парафіяни особливо шанували давній образ Божої Матері Казанської. 

Після встановлення більшовицької влади, у вересні 1920 року, парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації. На жаль, куполи та хрести над вулицями й площами були несумісні з виглядом «зразкового соціалістичного міста», у яке намагалися перетворити Київ – з 1934 року столицю радянської України. 

У жовтні 1935-го президія міськради ухвалила закрити церкву Всіх Святих, а у грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста запропонували протягом місяця розібрати храм. Щекавиця втратила свій яскравийта виразний акцент. 

Слідом за знесенням церкви було практично повністю знищено міське кладовище на Щекавиці – разом із цінними історичними похованнями. У 1950–1960-і роки його територію частково забудували житловими будинками та гаражами. Лише трохи осторонь залишилися могили на окремих старообрядницькому та магометанському кладовищах. 

А поблизу місця церкви було споруджено металеву вежу-ретранслятор заввишки 172 метри. Це був режимний об’єкт, який за радянської доби застосовували, зокрема, для глушіння так званих «ворожих радіоголосів» – передач західних станцій. Вежа та службові приміщення досі використовуються для потреб зв’язку, обслуговують FM-мовлення. На території цього закладу було знайдено декілька випадково вцілілих надгробків, які нині зібрано докупи неподалік від вежі. 

Вулички на схилі Щекавиці зі скромними, старезними будинками поступово руйнувалися; подекуди утворювалися притулки кримінальних елементів. Від 1970-х років тутешню забудову масово зносили. Якщо, приміром, на Олегівській вулиці усе ж збереглося декілька давніх споруд, то вулиця Мирна взагалі зникла з карти міста. Її колишня траса частково була підрита земляними роботами, частково перетворилася на майже непомітну стежку. Нині ж понад Нижнім Валом ведеться будівництво нових котеджів, подекуди у стилі «ретро». 

А про колишній храм на Щекавиці нагадує старий цегляний будинок №32-б по вулиці Олегівській. Його було споруджено у 1911–1913 роках церковним коштом за проектом уже згаданого Миколи Гарденіна. Ініціаторами будівництва стали тогочасний настоятель Всіхсвятського храму о. Петро Тарнавський та церковний староста Григорій Булава. Одноповерхова споруда на напівпідвалі обійшлася приблизно у 9 тисяч рублів; її використовували для потреб причту та парафіяльноїшколи. Згодом, у радянський час, тут розташувався відділок ДАІ. Не виключено, що в майбутньому з цього будинку почнеться відродження Щекавицької святині.

© 2012 kiev-code.com.ua  
Designed and Programmed by WebStyle Consulting  
Яндекс.Метрика