Коротка історична довідка

Будівлю у якій зараз розташована Галицька синагога було споруджено за первісною адресою: Скомороський провулок, 7. Провулок утворився на початку ХХ в. при розплановуванні території так званих «арештантських городів», назва – від малої річки Скоморох (нині у колекторі).
Відповідну садибу з 1909 р. орендувала від міста Галицька єврейська громада (назва громади – від розташованої поблизу Галицької площі з Єврейським базаром, нині площа Перемоги). Тут протягом 1909-10 рр. було споруджено цегляний корпус синагоги. Роботи здійснив цивільний інженер Федір Олтаржевський, підрядчик – голова господарчого правління синагоги Я. Файбішенко. Будинок двоповерховий, декорований з елементами романського стилю, з великою двохсвітною молитовною залою і галереєю.
У 1920-х рр. синагога діяла під назвою «Бейс-Яков». Релігійна громада налічувала близько 750 членів.,
У вересні 1930 р. ВУЦВК «на прохання трудящих» ухвалив закрили синагогу. Будинок передали Головним електричним майстерням (завод «Транссигнал») для розширення виробництва. Завод використовував колишню синагогу як їдальню. До фасаду було прибудовано одноповерховий вестибуль. У 1960-х рр. Скомороський провулок поглинутий територією заводу і скасований.

З історії Галицької синагоги

Історія Галицької синагоги є яскравою й характерною сторінкою в єврейській історії Києва.
Одним із районів Києва, що їх традиційно пов’язують з історією єврейської громади, є район сучасної площі Перемоги. Саме тут іще у лютому 1858 р. генерал-губернатор І.І. Васильчиков дозволив євреям здійснювати публічну торгівлю по вівторках, четвергах і неділях, і відтак утворився популярний міський ринок, який діяв там, де нині розташований цирк. Навіть зараз дехто за старою згадкою каже про площу Перемоги – «Євбаз», себто Єврейський базар. Втім, офіційно майдан називався за царських часів Галицькою площею – очевидно, внаслідок того, що звідси вело заміське шосе у західному напрямку. Аж до початку ХХ сторіччя тут була київська околиця.
Великий порожній простір між початком нинішнього проспекту Перемоги та річкою Либідь займали так звані «арештантські городи» – місце, де працювали дрібні злочинці з розташованих неподалік «арештантських рот». Але внаслідок стрімкого розвитку міста виникла необхідність ущільнення його забудови. Тож у травні 1908 р. Київська міська дума ухвалила прокласти на терені скасованих городів декілька вулиць. Одною з них стала вулиця Скомороська. Її назва походила від стародавнього струмка Скоморох, який протікав цією місциною і впадав до ріки Либідь.
Садибу № 7 на Скомороській вулиці (іноді її називали провулком) орендувала єврейська громада, котра найменувалася за назвою сусідньої площі Галицьким товариством. У квітні 1909 р. її господарче правління звернулося до міської влади з проханням: «дозволити нам зведення будівлі для молитовного дому на землі, що її ми орендуємо від Київського Міського Управління на колишніх арештантських городах». У якості архітектора був запрошений цивільний інженер Федір Мефодійович Олтаржевський.
Дозвіл на будівництво був даний, і упродовж 1909-1910 рр. велося спорудження цегляного корпусу синагоги. Будівництво здійснював відомий київський підрядчик Яків Хаїмович Файбишенко, який очолював господарче правління Галицького єврейського товариства. Будинок був двоповерховий, з просторою молитовною залою і галереєю для жінок. Його фасад декоровано з елементами романського стилю. 4 (17) грудня 1910 р. губернська влада визнала новий дім молитви «підхожим для громадського користування».
Галицька синагога належала єврейській громаді до 1919 р., коли декрет радянської влади оголосив про націоналізацію майна релігійних установ. Будинок синагоги ще деякий час надавався у користування місцевому єврейству. У 1921 р. була зареєстрована юдейська громада «Молитовний будинок на Єврейському базарі»; невдовзі вона обрала для себе іншу назву: синагога «Бейс-Яків» («Бейт-Яаков»). Громада налічувала близько 750 віруючих.
У 1929 р. Головні електричні майстерні (ГЕМ) Південно-Західної залізниці висунули вимогу про передачу їм будинку синагоги. Увесь склад громади виступив проти, але працівники ГЕМ наполягали, що нібито «це приміщення конче потрібно для поширення майстерень».
Місцева адміністрація послалася на двоє загальних зборів колективу майстерень (1 травня та 12 грудня 1929 р.), де були присутні відповідно 655 та 320 осіб. Хоча вдалося отримати лише 78 підписів за закриття синагоги, радянські чиновники навіть не звернули на це уваги. Вони просто додали кількість присутніх на обох зборах і заявили, буцімто передачу будинку синагоги майстерням підтримали 975 чоловік. На цій підставі матеріали про закриття синагоги були передані до Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, який 14 вересня 1930 р. ухвалив «Закрити… синагогу Бейс-Яків у м. Києві по Скоморошському провулку № 7, використавши її приміщення для поширення електротехнічної майстерні».
Керівники ГЕМ, які ще недавно запевняли владні органи у гострій необхідності нових виробничих приміщень, перетворили відібраний будинок… на їдальню. На початку 1930-х рр. на базі майстерень був створений завод «Транссигнал». Його територія, обнесена капітальною стіною, поглинула Скомороський провулок. Для підприємства були зведені нові великі виробничі корпуси. До фасаду синагоги, що аж до кінця 1990-х рр. використовувалася як їдальня, прибудували непоказний одноповерховий вестибюль.
4 березня 1992 р. Президент України Л.М. Кравчук підписав Указ «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна». Та лише у 2001 році почався процес повернення синагоги єврейській громаді.

История Галицкой синагоги

История Галицкой синагоги – одна из ярких и характерных страниц еврейской истории Киева.
Одним из районов Киева, традиционно связываемых с историей еврейской общины, является район современной площади Победы. Именно здесь еще в феврале 1858 г. генерал-губернатор И.И. Васильчиков позволил евреям производить публичную торговлю по вторникам, четвергам и воскресеньям. Позже здесь образовался популярный городской рынок, действовавший там, где теперь расположен цирк. Даже сейчас кое-кто по старой памяти говорит о площади Победы – «Евбаз», т.е. Еврейский базар. Впрочем, официально площадь называлась в царские времена Галицкой – очевидно, вследствие того, что отсюда вело загородное шоссе в западном направлении. Вплоть до начала ХХ века здесь была киевская окраина.
Обширное незастроенное пространство между началом нынешнего проспекта Победы и речкой Лыбедь занимали так называемые «арестантские огороды» – место, где работали мелкие преступники из расположенных неподалеку «арестантских рот». Но вследствие стремительного развития города возникла потребность уплотнять его застройку. И вот в мае 1908 г. Киевская городская дума постановила проложить на территории упраздненных огородов несколько улиц. Одной из них стала улица Скоморошская. Её название происходило от старинного ручья Скоморох, который протекал через эту местность и впадал в реку Лыбедь.
Усадьбу № 7 на Скоморошской улице (иногда ее называли переулком) арендовала еврейская община, которая именовалась по названию соседней площади Галицким обществом. В апреле 1909 г. ее хозяйственное правление обратилось к городским властям с просьбой: «разрешить нам постройку здания для молитвенного дома на земле, арендуемой нами от Киевского Городского Управления на бывших арестантских огородах». В качестве архитектора был приглашен гражданский инженер Федор Мефодиевич Олтаржевский.
Разрешение на строительство было дано, и на протяжении 1909-1910 гг. шло возведение кирпичного корпуса синагоги. Строительство осуществлял известный киевский подрядчик Яков Хаимович Файбишенко, который возглавлял хозяйственное правление Галицкого еврейского общества. Здание было двухэтажным, с просторным молитвенным залом и галереей для женщин. Его фасад декорирован с элементами романского стиля. 4 (17) декабря 1910 г. губернские власти признали новый дом молитвы «пригодным для общественного пользования».
Галицкая синагога принадлежала еврейской общине до 1919 г., когда декрет Советов объявил о национализации имущества религиозных учреждений. Здание синагоги еще некоторое время предоставлялось в пользование местному еврейству. В 1921 г. была зарегистрирована иудейская община «Молитвенный дом на Еврейском базаре»; вскоре она избрала для себя другое название: синагога «Бейс-Яков» («Бейт-Яаков»). Община насчитывала около 750 верующих.
В 1929 году расположенные поблизости Главные электрические мастерские (ГЭМ) Юго-Западной железной дороги потребовали передать им здание синагоги. Весь состав общины выступил против, но работники ГЭМ настаивали, что якобы «это помещение необходимо для расширения мастерских».
Местная администрация сослалась на два общих собрания коллектива ГЭМ (1 мая и 12 декабря 1929 г.), где присутствовали соответственно 655 и 320 лиц. Хотя были собраны лишь 78 подписей за закрытие синагоги, советские чиновники даже не обратили на это внимания. Они просто сложили количество людей, присутствовавших на обоих собраниях, и заявили, будто бы передачу синагоги под мастерские поддержали 975 человек. На этом основании материалы о закрытии синагоги были переданы во Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет, который 14 сентября 1930 г. постановил: «Закрыть… синагогу Бейс-Яков в г. Киеве по Скоморошскому переулку № 7, использовав ее помещение для расширения электротехнических мастерских».
Руководители ГЭМ, еще недавно заверявшие органы власти в острой необходимости новых производственных помещений, превратили отобранное здание… в столовую. В начале 1930-х гг. на базе мастерских был создан завод «Транссигнал». Его территория, обнесенная капитальной стеной, поглотила Скоморошский переулок. Для предприятия были возведены новые крупные заводские корпуса. К лицевому фасаду синагогального сооружения, которое использовалось как столовая вплоть до конца 1990-х гг., пристроили невзрачный одноэтажный вестибюль.
4 марта 1992 г. Президент Украины Л.М. Кравчук подписал Указ «О мерах по возвращению религиозным организациям культового имущества». Но лишь в 2001 году начался процесс по возращению здания еврейской общине.

По материалам Института Иудаики