Прибутковий будинок мав кілька входів: парадний під`їзд (що у київському побуті зазвичай називався «парадне», і до цієї назви входило поняття не лише входу і дверей, а й сходові клітини), «чорний» хід — один або два на кожну секцію, бічний вхід (інколи), магазинні двері (якщо був магазин).

 

За давньою традицією ґанок при парадному вході облаштовувався наприкінці XIX століття і при багатоповерхових будинках. У офіційних документах він мав назву «зонт» і складався з навісу на чавунних колонках; інколи зверху розташовувався балкон-тераса.

Досі у Києві лише подекуди збереглися поодинокі ґанки з балконами над ними, виконані у техніці чавунного литва — біля особняків (Ярославів Вал, 3; Терещенківська, 17) та прибуткових будинків, — щоправда, без балконів (Мала Житомирська, 13; Скобелєвський пров., 21). Але чимало втрачено й під час капітальних ремонтів без усякої потреби (Стрілецька, 4; Несторівська, 38).

Простішою формою «зонта» був металевий козирок-навіс з одно- або двосхилим покриттям на ажурному кованому каркасі з кронштейнами (Паньківська, 9-А; Бутишів пров., 27; Дорогожицька, 57, 61; Десятинна, 1-3; Бульварно-Кудрявська, 16; Мала Володимирська, 44, 53; Ярославів Вал, 16). Такий навіс-ґанок згодом еволюціонував у доволі складні, вишукані форми, запропоновані стилем «модерн», — з широким використанням металу, ланцюгів, скла (Інститутська, 13/4; Дорогожицька, 8; Гоголівська, 23, при особняку — вул. М. Грушевського, 22), виконані дуже майстерно. Облаштовувався і залізобетонний ґанок-балкон (Велика Житомирська, 4).

Спрощеною формою організації навісу над вхідними дверима міг бути й балкон другого поверху (Андріївській узвіз, 13). Навіс-ґанок був, крім усього, ввічливою формою ставлення до мешканців будинку на випадок негоди.

У деяких будинках до парадного входу вів місток, перекинутий через широкий рів, що утворювався між хідниками і фасадом будинку через похилий рельєф (Предславинська, ЗО; Театральна, І флігель) або через широкий світловий приямок (Велика Житомирська, 8-Б; Пушкінська, 35, 37 — флігелі; Тарасівська, 9, Стрілецька, 7/6).

Парадний хід із вулиці призначався винятково для мешканців та їхніх гостей, на відміну від «чорного» ходу, яким користувалася прислуга (кухарка, покоївка, лакей, нянька) та особи, що з нею спілкувалися, — крім, звичайно, господарів, — молочниця, зеленярка, пічник, сажотрус, двірник, слюсар та інші.

Парадні двері зазвичай були двостулкові, подвійні (тамбур або вестибюль), відкривані назовні (перші двері) і всередину (другі двері). У тих випадках, коли за плануванням помешкання швейцара чи двірника сполучалося із парадним входом, з вестибюля влаштовувався окремий вихід до підворіття; у такий спосіб швейцар чи двірник мав доступ до хвіртки та воріт із середини володіння (Троїцький провулок, 4; Левашовська, 19; Велика Житомирська, 26).

Інколи у підворіття (так у Києві називався проїзд у двір) виходили і двері бічних сходів (Андріївський узвіз, 15; Лютеранська, 32), а також входи до підвальних приміщень (Хрещатик, 40; Михайлівська, 11), а то й парадний вхід, якщо для нього не було місця на фасаді (Паньківська, 8; Фундукліївська, 32).

У окремих будинках парадний вхід зустрічав написом латиною: «SALVE», тобто — «Здрастуй!». Це слово є вирізьблене з дерева над дверима (Ярославів Вал, 26-Б), викладене мозаїкою «терраццо» на порозі парадного входу (Ярославів Вал, 1; Маріїнсько-Благовіщенська, 74, 81; Мала Володимирська, 9), або закомпоноване рельєфно у декоративному оздобленні вестибюля (Прорізна, 24/39). Звичайно, цей елемент оздоблення призначався для освіченої публіки.

Вестибюль оздоблювався згідно з загальним архітектурно-плаиувальним та мистецьким задумом і, крім орнаментальних мотивів ліплення й розпису, подекуди мав і сюжетні композиції. Так, у будинку на Ярославовому Валу, 21/20 вестибюль прикрашав розпис олійними фарбами на стелі: мальовничий український краєвид обрамовував орнамент з чотирма медальйонами по кутах, де було вміщено портрети Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки і М. Заньісовецької. Ймовірно, цей розпис було виконано кимось із учнів Київського художнього училища, де директором і викладачем був академік архітектури В. М. Ніколаєв, який мешкав у цьому будинку (трачено під час капітального ремонту).

 

У деяких «багатих» будинках вестибюль і сходи прикрашала стінна та кругла скульптура (Банківська, 10; Терещенківська, 13; Володимирська, 61/11; Ярославів Вал, 14).

В окремих будинках стіни вестибюля оздоблювалися розписною керамічною плиткою — у вигляді панелі чи суспіль до стелі. Крім суто естетичного, вони мали ще й ужиткове значення, оскільки кахляні панелі легко піддавалися миттю (Жилянська, 41; Мала Васильківська, 27).

У «багатих» будинках подекуди у вестибюлі влаштовували дзеркала (Кузнєчна, 9; Круглоуніверситетська, 14 (втрачено)).

У респектабельних прибуткових будинках тримали швейцара (зазвичай, «з військових», «тверезої поведінки», як про це наголошували газетні об’яви). Для швейцара обладнували спеціальне, досить урочисто оздоблене місце — праворуч від входу. То була ніша у дерев’яному обрамуванні, з лавою (Рейтарська, 20/24 — не збереглася), або балкончик у заглибленому порталі входу (Кузнєчна, 3), або окреме приміщення з віконечком у дверях (Володимирська, 61/11), або з виходом у вестибюль (Терещенківська, 13).

Окремі «багаті» будинки, споруджені на початку 1910-х років (Володимирська, 61/11; Пушкінська, 21; Ярославів Вал, 14-А), були обладнані так званими «розмовними трубами», або домофоном, який дозволяв відвідувачеві — гостю чи офіційній особі (городовий, листоноша, рознощик телеграм, посильний тощо) — доповісти про себе безпосередньо з вестибюля покоївці потрібного помешкання.

 

Цей простий пристрій складався зі звичайних сталевих труб діаметром 1/2 дюйма, заведених у стіну стояками, з відводами у вестибюлі (на спеціальній панелі з номерами квартир) і в кожній квартирі. Унизу треба було енергійно дмухнути у відповідний отвір, і тоді у передпокої потрібної квартири лунав сюрчок-вставка. Вийнявши його, покоївка вела розмову з відвідувачем. Певно, принцип було запозичено з тодішніх пароплавів, де така система сполучала капітанський місток з машинним відділенням.

Окремо слід згадати розкішний вестибюль із позолоченою скульптурою, вазами, ліпниною, мармуровими сходами, дзеркалами тощо квартири О. Ф. Родзянка, вбудованої у прибутковий будинок із окремими входами, один з яких вів лише до цієї квартири (Ярославів Вал, 14), розташованої на третьому поверсі.

Скляна фрамуга других дверей (тамбура) має витравлену плавиковою кислотою дату «1908». Окремий вхід до квартири господаря-власника прибуткового будинку, так само розміщеної у бельетажі, зберігся і по вул. Кузнєчній, 14.

У будинках, де сходова клітина розміщувалася при фасадній частині, влаштовувався тамбур (Стрілецька, 7/6; Велика Житомирська, 13) або подвійні двері, що відкривалися зазвичай назовні її усередину (Кузнєчна, 26/26).

Більш поширеним був, як згадувалося вище, принцип розташування сходів у глибині будинку, з освітленням через скляну стелю, з тримаршовими сходами. У будинках на п’ять і більше поверхів простір між маршами використовувався для розміщення шахти ліфта, захищеної сталевою сітчастою огорожею. Часто з цільної сторони до парадних сходів прилучався чорний хід, утворюючи «комунікаційний вузол» — єдиний для секції.

 

Сходи влаштовувалися найчастіше без косоурів, з набірних гранітних східців, закладених консольно у мур. У 1910-х роках почали застосовувати залізобетонні, ретельно зроблені східці. У більш дорогих будинках сходинки обличковували мармуром (Ярославів Вал, 14; Круглоуніверситетська, 7-А; Кузнєчна, 20). Інколи мармур застосовували для східців не на всіх поверхах, як, наприклад, у будинку на Ярославовому Валу, 4, де на першому поверсі розміщувалася фізіотерапевтична клініка лікаря И.-Б. М. Гарлинського. Тут мармурові східці й загалом гарний декор у стилі «модерн» присутній лише до другого поверху, а далі, де розміщувалися звичайні квартири прибуткового будинку, східці були гранітними.

Підлогу у вестибюлі та на сходових площадках вимощували мармуром та метлахською плиткою. Найпростішим малюнком була «шахівниця» з квадратних плиток двох кольорів — світлого йтемного відтінків — або восьмикутні біліплитки у чергуваннізменшими, квадратними, темних відтінків. Цікаві візерунки утворювали орнаментовані плитки, уживані у 1890-х роках, а також значно якісніші, з найрізноманітнішими сюжетами рослинного та геометричного характеру (Бульварно-Кудрявська, 38; Володимирська, 61/11; Мала Васильківська, 20, 27).

Напрочуд гарні керамічні плитки вкривають підлогу вестибюлів у прибутковому будинку на вул. Трьохсвятительській, 11, витримані у стилі українських народних вишивок, хіба що кольори досить незвичні — чорний, сірий та блакитний на білому тлі.

Інколи фірма-виготовлювач рекламувала себе окремою плиткою з написом, як, приміром, — «Товарищество Бергенгеймь. Харьковь» (Бульварно-Кудрявська, 27 — флігель) або «Акц. общество Дзевульській и Ланге. Опочно» (Мала Васильківська, 23; Бессарабський критий ринок).

Огородження парадних сходів можна поділити за технологією виготовлення, що пов’язано із загальним прогресом у цій справі, на три найуживаніші типи: одинарна стойка — «балясина», оздоблена візерунком зі сталевої смуги у вигляді завитків (простих на першому етапі розвитку і складних — з часом); суцільне мереживо, складене зі сполучених між собою рапортно візерунків одинарних стойок; секційна огорожа з рапортним сюжетом, виготовлена на весь марш. Огородження кріпилося до сходів у такий спосіб: стойки вставлялися у видовбані у гранітних сходинках лунки і заливалися розплавленим свинцем.

 

Відповідно до еволюції художніх стилів огородження кінця XIX століття складалося з численних варіацій завитків у дусі арабесок, а на добу панування стилю модерн припадає ще більший діапазон оригінальних вирішень малюнка сходового огородження: від витончених декадентських мотивів (Бульварно-Кудрявська, 16; М. Грушевського, 16; Липський провулок, 3; Обсерваторна, 17; Ярославів Вал, 4) до класицистичних (Львівська, 40/1) та конструктивістськи раціоналістичних (Виноградна, 5). Подекуди художня виразність огородження підкреслювалася вставками з тонкого чавунного литва, розміщеними рапортно (Терещенківська, 13) або закомпонованих у загальний візерунок чавунних розеточок (Кузнєчна, 20; Львівська, 40/1; Святославська, 14; Чеховський провулок, 11; Мала Володимирська, 44, 74), чавунних лев’ячих маскаронів (Маріїнсько-Благовіщенська, 12).

Менш поширеними були огородження, що кріпилися не до сходинок, а до тятиви — косоура. Деякі з них виконані з великим художнім смаком (Велика Васильківська, 25; М. Грушевського, 16).

В окрему групу слід виділити неметалеві огородження, також не дуже поширені, — залізобетонні круглі балясини спрощеного типу (Володимирська, 81) або стилізовані з великою майстерністю під казкові пташині лапи (Банківська, 10), а також алебастрові, у дусі Ренесанс (Ярославів Вал, 1).

Безліч варіантів мало, власне, саме поруччя, виготовлюване зазвичай з деревини, з майстерно вирізьбленими закрутами на поворотах, складних профілів, зручне на дотик, у користуванні — у часи, коли у нас ще не знали поняття «дизайн».

Освітлення, за тодішнім звичаєм, прагнули використати передусім денне, природне. Для цього над вхідними дверима влаштовувалося вікно або фрамуга. Сходи при фасадній стіні освітлювалися вікнами, а внутрішні сходи — через скляну стелю. Допоміжні внутрішні приміщення квартир (передпокій, ванна, коридор), що межували зі сходами, оснащувалися також фрамугами або віконечками, піднятими під стелю, — у такий спосіб денне світло лилося в глиб квартири. Скляна стеля над сходовою клітиною завершувалася дво- або чотирисхилим скляним ліхтарем, який підносився над дахом будинку. Проте цей спосіб не забезпечував необхідного освітлення сходів та допоміжних приміщень, особливо для нижніх поверхів.

Штучне освітлення набуло поширення із впровадженням електрики. Однак з усіх київських будинків, споруджених до 1916 року, електричні світильники у вестибюлі збереглися, здається, лише на Володимирській, 61/11 (вхід з боку Караваєвської). (Пояснити це можна, певно, надто значною висотою вестибюля і недосяжністю, відтак, самих світильників). Виконані вони в дусі модерну: квадратна рамка-царга з перекинутою матового скла пірамідкою підвішена на чотирьох довгих штангах — просто, лаконічно, «стильно».

Старовинний, «палацовий» спосіб освітлення сходів ліхтарем, суміщеним із першою, нижньою, балясиною сходів, використано і в особняку (Мала Володимирська, 33), і у прибутковому будинку (Тарасівська, 10).

 

Вхідні двері квартир були двостулковими, відкривалися всередину правою стулкою. Дверна ручка — латунна, зазвичай виробництва тульських та київських підприємств, із замковою шпариною, закриваною поворотною або насувною личинкою. Замок різний, пластинчастий. На лівій стулці зазвичай розміщувались (зверху до низу): номер квартири — найчастіше металевий, рельєфного цинкового литва (у деяких «багатих» будинках номер квартири оформлювався архітектурно у ліплених десюдепортах над дверима — Банківська, 10; Терещенківська, 13), дзвінок механічної дії (велосипедного типу) з поворотною ручечкою і круглою накладкою з написом рельєфом: «Прошу повернуть» та щілина поштової скриньки. Остання знаходилася у передпокої, а зовні щілину закривав клапан на пружинці з декоративною металевою накладкою. Клапан відкривався всередину вгору і мав рельєфний напис кількох видів: «Для писемъ», «Для писемъ и газетъ», «Письма и газети» та навіть польською мовою: «Listy і gazety» (Велика Житомирська, 18, кв. 20) і французькою: «Letteres» (Ярославів Вал, 4 — усі квартири). Втім, поштові скриньки у дверях квартир були не скрізь. Часто пошту одержував швейцар. Групова поштова скринька на першому поверсі (дерев’яна) існувала у прибутковому будинку по Гоголівській, 23 (втрачено під час ремонту).

Замість механічних дзвінків швидко набули поширення електричні — уже у 1910-х роках.

Замикалися квартирні двері врізиими замками (накладні циліндрові з’явилися дещо пізніше), а зсередини — накидним ланцюжком, що давав можливість розмовляти з незнайомою особою, не впускаючи її до помешкання. Практикувалося замикання на ніч сталевим кованим засувом або накладною скобою (Паньківська, 9-А). Останній прийом набув великого поширення у роки Української революції 1917—1921 років. Можна згадати у зв’язку з цим рядки з роману М. Булгакова «Біла гвардія» про ключ, болт і ланцюжок…