Знамениті кияни
Варвара з роду Терещенків
Варвара з роду Терещенків

Автор Людмила НАСТЕНКО

Джерело ПАМ`ЯТКИ УКРАЇНИ

На занедбаному в епоху войовничого атеїзму цвинтарі Видубицького монастиря впродовж тривалого часу безіменною залишалася чорна плита за огорожею. І лише у 1980-х роках хтось із небайдужих до рідної історії людей встановив тут саморобну табличку з написом олійною фарбою: «Б.І. Ханенко. В.Н. Ханенко». Саме тут під мурами давньої Михайлівської церкви знайшло вічний спочинок шляхетне подружжя, роль якого у розвої культурного життя Києва на зламі ХІХ–ХХ століть важко переоцінити.

Ми не можемо обійти увагою постать відданої супутниці його життя і подвижницької діяльності Варвари Николівни (Миколаївни) — представниці знаного козацького роду Терещенків. Вона народилася 9 серпня 1845 року в колишній гетьманській столиці Глухові.

 

Її дід — Артемій Якович — був малопримітним прикажчиком у купця, а розбагатів на постачанні провіанту та корабельного лісу для флоту під час Кримської війни 1853–1856 років. Хто б міг тоді передбачити, що одним із несподіваних наслідків тих військових баталій стане … мистецько-культурний бум у Києві наприкінці століття. (Та про це трохи нижче.) Зароблені гроші створили
економічне підґрунтя для перетворення родини дрібних купців на могутніх землевласників. Адже після розкріпачення селян чимало поміщиків, так і не навчившись господарювати, збанкрутувало. А. Терещенко, долучивши до справи синів Николу, Семена та Федора, скуповував їхні землі. Поля засівали цукровим буряком, попервах продавали сировину перекупникам, згодом утворили своє
торговельне товариство, а далі серйозно зайнялися цукроварінням, закупивши для цього найкраще устаткування в Англії. Продукція мала великий попит не лише в тодішній імперії, а й у багатьох
країнах Європи.
Батько Варвари, названої так на честь святої, чиї мощі зберігалися у київському Золотоверхому Михайлівському монастирі всередині шістнадцятикілограмової раки, Никола (Микола) Артемович Терещенко зажив слави не лише як «цукровий король». Йому судилося стати одним з найвидатніших меценатів в Україні, адже за життя на добродійництво він витратив близько 5 мільйонів карбованців.
Щедро давав гроші на фундамент пам’ятника Богдану Хмельницькому, оздоблення Володимирського собору, спорудження лікарняних закладів, корпусів Політехнічного інституту, Печерської гімназії
(нині Національної транспортної академії) й інших навчальних закладів не лише в Києві, а й у рідному Глухові, де також коштом Терещенків було зведено Анастасіївський храм.
У лютому 1885 року родина придбала розкішний будинок на розі Бібіковського (тепер Шевченка) бульвару та Олексіївської (нині Терещенківської) вулиці. Тут з 1949 року міститься Національний музей Тараса Шевченка.

Родинні традиції меценатства та поцінування мистецьких творів перейняли діти Николи Артемовича. Так син, Іван Николович сприяв створенню Київської рисувальної школи Миколи Мурашка, в якій

навчалися чи викладали видатні українські художники — І. Їжакевич, М. Пимоненко, М. Жук, Ф. Красицький, Г. Світлицький, брала уроки малювання Леся Українка. На кошти, які він заповідав, з часом постала Академія мистецтв України, а значна частина збереженої ним сімейної колекції живопису стала основою Київського музею російського мистецтва.

Варварі Николівні належало 1249 десятин землі в селі Геленівці Мотовилівської волості Васильківського повіту (нині — с. Оленівка Фастівського району Київської області). Тут 1904 року вона організувала ремісничі майстерні. Роботи талановитих селян користувалися неабияким попитом, про них повідомлялося у київській пресі: «В магазині Кустарного товариства продаються вишиванки, мережки і церковні ризи, тканини, дерев’яні і бісерні вироби, що виготовляються у с. Єленівка Васильківського повіту — В. Ханенко» (Рада. — 1911. — Ч. 97); «В ткацькій майстерні В. Ханенко під доглядом В. Кричевського зроблено справді багато добрих речей: килимів, набойок, тканин і т. п.» (Рада. — 1913. — Ч. 165). Докладний опис плідної співпраці Варвари Ханенко і видатного українського художника містить розлога праця Вадима Щербаківського «Пам’яті Василя Григоровича Кричевського», опублікована в Лондоні 1954 року. Зацитуємо лише кілька рядків з неї за передруком, здійсненим науковим часописом «Пам’ятки України: історія та культура» (2007. — Ч. 4. — С. 248–274): «Десь у 1911–[19]12 рр. Василь Григорович зв’я зався ближче з школою килимів, яка була заснована Варварою Миколівною Терещенковою, жінкою багатого поміщика Богдана Івановича Ханенка, до чкою відомого українського багача Миколи Артемовича Терещенка. Ця пані заснувала в себе школу килимарства завдяки Київському музею, який часто робив у себе вистави килимів і різних українських вишивок, особливо під час різних святочних оказій…

 

Василь Григорович Кричевський узяв участь у школі килимів, що була відкрита Варварою Миколівною Ханенко в селі Оленівці біля ст. Мотовилівки. Це він робив тому, щоб справді поставити там спра ву килимарства на мистецький рівень. Він приїздив до цієї школи і подавав різного роду поради вчителям і вчителькам, що робили там чисто технічну справу виробу килимів. Звичайно куплені Варварою Миколівною десь у селян килими копіювалися тут. Але Варвара Миколівна часто замовляла декораційні килими у Василя Григоровича для свого дому, плативши йому за рисунок, який він мусив зробити в барвах величиною 1/4 розміру дійсного килима, але в натуральній величині; це саме повторювалося чотири рази симетрично так, що творили цілий килим. І я не раз був при розмовах

Варвари Миколівни з Василем Григоровичем з приводу його проекту. Справа в тім, що вона мала свій власний, дуже дорогоцінний і дуже цікавий музей у Києві. Досить сказати, що втому музеї були два дійсні Рембрандти; один, між іншим, портрет батька Рембрандта. Було багато образів всяких інших малярів та дуже гарні колекції візантійських речей. КолиВасиль Григорович ішов на якусь розмову з Варварою Миколівною, то ми з ним умовилися, щоб він брав і мене, тоді я оглядав у музеї ці речі і звичайно чув ту розмову, яку приходилося вести Василеві Григоровичу з Варварою Миколівною».

Відомо, що магазин для продажу народних промислів був відкритий Варварою Ханенко навіть у Лондоні. Її турботливе опікування творчістю самобутніх українських майстрів декоративно-ужиткового мистецтва високо цінували сучасники. Та в історії національної культури Варвара Николівна посіла гідне місце передовсім завдяки багаторічній плідній праці на ниві музейництва. У цій царині вона була натхненницею і надійною помічницею чоловіка Богдана Івановича — нащадка славнозвісного козацького роду Ханенків, до якого належали гетьман Правобережної України Михайло Степанович і його онук Микола Данилович — випускник Київської академії та Львівської братської школи, котрий служив у Генеральній військовій канцелярії і був ув’язнений разом із гетьманом Павлом Полуботком у Петропавлівській фортеці.

Подружжя чимало подорожувало країнами Заходу й Сходу і всюди відшукувало вивершені твори для поповнення своєї колекції. Мрією Богдана Івановича і Варвари Николівни було створення на її основі Музею мистецтв у Києві, в якому вони постійно мешкали з 1881 року.

«Собирательство светлое — редко, для него нужно счастливое сочетание: любви, силы, средств и близкое причастие к делу». Ці слова належать Миколі Реріху, який був знайомий з Ханенками, і, безперечно, побачив у цьому подружжі таке щасливе поєднання.

 

«В непродолжительном времени будет приступлено к сооружению в Киеве нового музея имени Б.И. и В.Н. Ханенко», поспішав повідомити приємну новину на сторінках журналу «Старые годы» у липні 1911 року художник Є. Кузьмін. Однак на заваді відкриттю загальнодоступного київського «міні-Ермітажу» стала Перша світова війна. 26 травня (8 червня) 1917 року пішов з життя Богдан Іванович. Помираючи, він прохав дружину впорядкувати колекцію й перетворити її на музей. І вона виконала заповіт коханої людини. 1919 року в особняку Ханенків було відкрито громадський музей. Оформивши дарчу, Варвара Николівна до останніх своїх днів (померла навесні 1922 року) працювала доглядачем цього закладу культури, переселившись з родинного будинку до флігеля у його дворі, де мешкала у своєї колишньої служниці Євдокії Мартинівни. Та й поховала небіжчицю поряд з чоловіком. За спогадами старих киян, певний час на могилі стояв залізний хрест із написом «Ханенкам від Дуняші».

Уранці на могилу подружжя меценатів падає тінь від давньої Михайлівської церкви, де колись молився ігумен монастиря Сильвестр, який закінчив 1116 року написання «Повісті минулих літ» словами: «А хто читає цю книгу — пом’яни мене».

Уклонімося ж і ми Варварі Николівні і Богдану Івановичу, які подарували нашому місту, Україні і світові унікальний Музей мистецтв.