Відвідувачі приходять на вулицю Шовковичну, 17/2 по враження, енергетику, атмосферу минувшини. Цікавість до шедевру архітектури — перша з причин. Є тут на що подивитися, бо кожна із зал виконана в особливому стилі. Автор — на той час головний архітектор Києва Володимир Ніколаєв — виявив тут не лише талант проектувальника, а й художника. Оглядати “Шоколадку” цікавіше, коли знаєш історію її виникнення. І до сьогодні достеменно не відомо, навіщо купець першої гільдії, “вічний холостяк” Семен Могильовцев побудував особняк, де не планував жити, а лише проводив ділові зустрічі, бали, камерні концерти. Тоді Києвом наполегливо ходили чутки, буцімто причиною стало кохання. Мовляв, обраниця дворянського роду та ще й заміжня не могла поєднати своєї долі з купцем. Проте вона охоче приймала знаки його уваги і дуже любила життя в усіх виявах. Весь інтер’єр будинку наче підкорений змінам настрою красивої жінки. Інтригуюча мавританська зала, суворий парадний кабінет у візантійському стилі, а за ним — ніжна Біла зала в дусі рококо. Загалом вісім неповторних інтер’єрів.

Хоча будинок за заповітом належав племінниці Могильовцева, після революції ця споруда стала “режимним” об’єктом (наприклад, у малій прийомній стояла ванна Кагановича), тут “квартирували” Міністерство іноземних справ і навіть міський ЗАГС. Цінні розписи затерли товстими шарами фарби. 1983 року будівлю реставрували. Довго і болісно робили “сліпе” зондування стін, бо фотографій будинку збереглося дуже мало.

Друга причина прийти сюди — концерти камерної музики, що організовують тут, як і сто років тому (наступний, до слова, відбудеться 11 серпня). Знавці стверджують: твори Моцарта і Шумана звучать тут по-особливому. Старий рояль і венецінське дзеркало 19 сторіччя, мереживні стіни Білої зали навіюють відчуття минувшини.

Третя причина — розібратися з містикою “Шоколадки”. Адже перше враження від споруди неособливе: недореставровані інтер’єри, подекуди обшарпані стіни, прикритий паркет. Та коли зір чіпляється за оригінальне дубове підвіконня з неповторним різьбленням, коли бачиш у візерунках стелі Білої зали скрипку і ноти, роздивляєшся оригінальний розпис, несподівано крізь нашарування часів проступає той колишній будинок. Це не зовсім музей, бо до всього можна доторкнутися, постукати і роздивитися. Будинок приваблює людей: одні пропонують ремонтувати дах, інші — укріпити фундамент, що катастрофічно осідає. Сюди приходять по враження, енергетику, можливість зануритися в атмосферу минувшини. Шоколадний будинок приймає всіх… і вже не відпускає.